Привіт! Представлюсь: підприємець, пластун, повнолітній турист - хожу в походи вже 18 років. Не те щоб дуже старий, але вчасно почав. Гори для мене - це відчуття, коли вільний думкою, тілом та душею.

При прийнятті рішення, якими горами мандрувати у листопаді, все звелося до вибору між двома варіантами – Туреччина або Канарські острови, з огляду на наявний бюджет та кліматичні умови у цю пору року. Ми не планували мандрівку заздалегідь і тому питання цін на квитки було дуже актуальним. Виявилося, що при купівлі за місяць до дати вильоту ціни на авіаквитки за цими двома напрямками доволі співставні.

Забігаючи наперед скажу, що вибір на користь Гран-Канарії виявився напрочуд вдалим. Кожен день нашої мандрівки ми робили все нові та нові вражаючі відкриття, від яких хотілося вигукнути “вау, це неймовірно!”. І тільки-но спадало на думку “ну, тепер ми точно побачили все”, у полі зору з’являлося щось нове та вражаюче. Але найбільше диво – що все це сконцентровано на маленькому острові діаметром лише 55 км. Тож Гран-Канарія повністю виправдовує своє реноме – континент у мініатюрі.

Гран-Канарія це один з 7 населених Канарських островів. Коли я уважно подивився мапу, то був здивований, тому що, як частину Іспанії, я очікував побачити архіпелаг значно ближче до Піренейського півострова. Але виявилось, що він розташований поблизу північно-західного узбережжя Африки, за 100 км від кордону між Марокко та Західною Сахарою. І до самої континентальної Іспанії там досить далеко.

Саме на Гран-Канарії знаходиться найбільше місто Канарського архіпелагу – Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія. Цікаво, що  функції столиці островів розділені між двома містами – самими Лас-Пальмасом та найбільшим містом острова Тенеріфе – Санта-Крузом. Щоб нікому не було прикро.

Наш переліт авіакомпанією Ryanair передбачав пересадку в Берліні. Там дуже скромний та “домашній” аеропорт, де прямо біля терміналу в класичній німецькій таверні можна перечекати чотири години за келихом німецького пінного та помилуватися заходом сонця. Як кажуть – все для людей.

В аеропорту Лас-Пальмасу ми приземлилися о 22:50, і він виявився достатньо великим. Тому на автобус, що відправлявся звідти до міста через 15 хвилин, ми бігли зі швидкістю гепардів. Ми забронювали окрему кімнату у хостелі неподалік від центру Лас-Пальмаса, але до нього ще треба було добратися. Спочатку півгодинний переїзд на автобусі, а потім ще 1,5 км. пішки нічним містом.  Сам хостел взагалі виявився шедевром колоніального стилю і заслуговує окремого допису в блозі. У таку пізню годину (близько опівночі) нас зустрів привітний менеджер хостелу – трохи захмелілий швед на ім’я Олаф. Він люб’язно провів для нас нічну екскурсію будівлею, що включала в себе підйом на розташовану на даху терасу, милування краєвидами, знайомство із сусідськими собаками та голубами, а також обмін вітаннями з іншими гостями хостелу, які приїхали сюди з різних куточків світу і на той час ще не спали. Наприкінці екскурсії наш славний гід стишеним голосом зауважив, що це місце має давню історію і створює особливу ауру. З цим складно було не погодитись, зважаючи на високі чотирьохметрові стелі, круті сходи, старовинні меблі та неймовірну акустику на додаток. Після цього Олаф відкланявся і непевним кроком пішов відпочивати. Ночівля коштувала нам всього 10 евро на людину.

На Гранд-Канарії є вісім безкоштовних кемпінгів, місця для ночівлі в яких треба зарезервувати заздалегідь. Тільки після того, як ми отримали електронне підтвердження з дозволом, можна було починати планувати сам маршрут, відштовхуючись від місць ночівлі. Але перша точка, яку була запланована в нашому маршруті на наступний ранок – це місцевий муніципалітет (cabildo). Там дозволи треба роздрукувати та завірити печаткою. На цьому місці ми звісно теж згадали про нашу “рідну бюрократію”, адже чому було б не достатньо лише електронного роздрукованого варіанту? Але нічого не поробиш – правила є правила.

Саме в цей момент нам вдалось трохи оглянути місто. Воно досить привітне та доглянуте, і дійсно дає відчути час, коли Іспанія була могутньою імперією.

Місцевий муніципалітет (або як тут кажуть Cabildo) – саме тут видають дозволи на ночівлю в кемпінгах

Після отримання дозволів, наступний стандартний квест для туристів у новому місті – це пошук газу для пальника. Першим можливим місцем з газом є звичайно ж Decathlon. Це, як Ашан або Метро, але продаються там виключно спортивні товари. У самому центрі є його менший брат Декатлон City, але газу там не виявилось. Тому довелось добиратись знову ж таки автобусом за місто. І вже там наші потреби були повністю задоволені (4,99 евро за 100 грамовий балон). Заодно придбали ще литі алюмінієві кілочки для намету – на випадок дуже кам’янистого грунту.

Все ніби рухалось, як і мало рухатись: нам залишалося лише з однією пересадкою добратись в гори і починати маршрут. Спокійно чекаємо на зупинці, яку нам вказав гугл і згадуємо – треба купити з собою води. Заходимо в магазин, що зовсім поруч і за одно (про всяк випадок) запитуємо у місцевих про правильність наших намірів. Вони нас запевняють, що все ок, тільки зупинка, яка нам потрібна, знаходиться через дорогу, і вказують на неї пальцем. Ми ввічливо дякуємо, стаємо на цю зупинку і через декілька хвилин спостерігаємо наступну картину: наш автобус епатажно проїжджає повз попередню зупинку, на якій ми зупинялись, і, оскільки, людей на ній немає – рухається далі не знижуючи швидкості. Ми встигаємо тільки схопити в руки наші наплічники та розчаровано зойкнути. Завіса. Наступний прямий автобус в потрібне нам гірське містечко буде аж завтра зранку. І питання чи зможу я після такого довіряти “аборигенам”?

І ось в цьому місці Всесвіт вирішив нас підбадьорити – щоб ми не дуже засмучувалися. Спочатку прямо до нас підлітає маленький яскравий папуга. Таке враження, що він вилетів з якоїсь клітки спеціально до нас – ні до, ні після цього папуг на Гран-Канарії ми не зустрічали. А потім над дорогою з’являється гарнюча і повна веселка. Сприймаємо це, як знак підтримки.

Трохи про пересування островом. Логістика неймовірно зручна. По перше на сайті перевізника є точний розклад їх руху https://www.guaguasglobal.com/, а по друге вони реально дотримуються цього розкладу. Навіть в віддалених гірських містечках, де ми часто бували єдиними пасажирами 40-місного автобусу, вони завжди з’явилися на зупинці хвилина в хвилину. Я не знаю, яким чином їм це вдається. А те, як вони розминаються з іншими автобусами на вузенькій односмуговій дорозі у горах – справжнє диво!

Так сталося, що в перший день на острові отримання дозволів, пошук газу для пальника та додаткові пересадки на автобусах (пам’ятаєте той прямий рейс, який ми пропустили?) забрали весь наш світловий день. Сонце сідало приблизно о 18-15, і коли ми добралися до точки старту в містечку Caн-Бартоломе, то було вже далеко за 20-00.

До того ж почався невеликий дощ та висіла мряка. Водій автобуса ввічливо запитав, де ми плануємо ночувати, і коли дізнався, що ми хочемо йти в гірський кемпінг (це приблизно 7 км) у темряві, подивився на нас, м’яко кажучи, здивовано і тільки мовчки похитав головою. Висадивши нас на кінцевій зупинці, водій на прощання запропонував нам сигарети (немовби виконуючи останнє бажання приречених на безнадійну справу :), а сам пересів у припарковане поруч авто і поїхав собі додому вечеряти.

Після годинних блукань з ліхтариками початок стежки нам так і не вдалось знайти, хоча вказівники точно вказували – вона десь поруч.

Причому не допоміг в цьому навіть GPS. Ми розцінили це як ще один знак, що далі вже йти нікуди не треба і вирішили розбити табір прямо там, де ми стояли. Виявилось, що ділянка якраз рівна і місця між кущами вдосталь для нашого невеликого намету.

Чесно кажучи, всі наші місця для табору ми шукали у цілковитій темряві, тому що жодного разу не встигали дійти до них завидна. Основними причинами були достатньо пізні виходи на маршрут (після 11-ї години ранку), коротка світла пора доби та неймовірні краєвиди, через які постійно доводилося зупинятися “для фото” чи просто помилуватися.

Зранку виявилось, що місце ночівлі ми теж вибрали досить живописне. А сама стежка починалась дійсно поруч. Тож нашвидкуруч поснідавши вівсянкою та закусивши інжиром, що ріс неподалік, ми побігли надолужувати непройдені напередодні кілометри.

Пішохідний туризм (трекінг) на Канарах тільки починає розвиватися. Маршрути почали розмічати лише 4-5 років тому. За весь наш похід ми не зустріли туристів, які б ходили автономно 2+ днів з наплічниками. Проте є багато кемперів, автомандрівників та велотуристів в тих місцях, де можна пересуватися дорогами. Самі gps-треки стежок можна знайти в інтернеті та придбати за досить адекватні гроші (https://www.viewranger.com/). Забігаючи наперед скажу, що ці треки нас жодного разу не підвели. Здебільшого самі стежки – це залишки давніх канарських доріг, які використовувались на острові століттями ще з часів приходу іспанців. Іноді вони  вже добряче постраждалі і схожі на звичні карпатські. А іноді подібні на справжні гірські автобани.

Стежки розмічені вказівниками або невеликими пірамідками з каміння, як це заведено у туристів.

Зацініть висоту дорожнього покриття в країні, де на будівництві доріг не платять відкати.

Майже скрізь ми ходили з прапором України – але навряд чи він викликав якесь здивування – адже місцевий канарський прапор дуже схожий – синьо-біло-жовтий.

Стародавнє водосховище в горах. Точніше те, що від нього залишилось.

Поле з канарською картоплею. Справа в тому, що картопля тут – національна “канарська страва”. І якщо ви замовите “local food”, то вам, скоріш за все, запропонують саме невелику відварену картоплю з соусом.  

Сам кемпінг виявився неймовірним – водогін, комфортний туалет, облаштовані місця для відпочинку, печі для смаження м’яса, окрема зона для наметів і навіть баки для сортування сміття.

Але попереду в нас було ще 13 км, тому надовго ми тут не зупинялися.

В цей день ми ще побачили багато неймовірного.

Квітучі сукуленти – з них бджоли беруть мед – ми навіть бачили одну пасіку

Перше, що трапилось на нашому шляху – гірське селище-привид. Треба сказати, що на Гран-Канарії величезна кількість квадратних метрів житла печерного типу. В основному, це різні природні заглиблення у скелях (виглядають як житла первісних людей), злегка добудовані людиною. Саме в таких мешкали аборигени племені Гуанчі задовго до приходу на ці острови європейців. Наш маршрут пролягав між двома скелястими хребтами, в западині між якими і знаходилось це неймовірне поселення. Можливо, в сезон будинки в ньому виконують роль звичних нам дач – адже температура повітря в горах влітку значно комфортніша. Але у листопаді ми людей там не зустріли і спитати було ні у кого. При цьому селище електрифіковане, має водогін та тераси з садами видовбані в скелях.

Тут стежка різко закінчувалась урвищем з неймовірним виглядом на велике гірське озеро-водосховище.

Загалом сьогодні нам пощастило побачити аж три таких озера, які одночасно виконують функцію водосховища. Першим з них було Presa del Chira.

Після цього спуску ще був більш рівнинний пейзаж, більш схожий на ірландський або ісландський.

Так ми йшли, аж поки не добрались до найбільшої дамби Канарщини на озері Soria. І не зважаючи, що до кемпінгу на третьому з озер (Presa De Las Niñas) треба було ще трохи йти – ми зависли на цьому місці – починався захід сонця. Як пропустити таке диво?

За нашою доброю традицією, полазивши ще кілька годин нічними горами, ми таки дісталися кемпінгу. Там відпочивала місцева молодь – скромно і без пісень. Вони ж люб’язно показали нам вільні місця для намету та крани з водою. Сил на розваги вже не було – тому швидко відійшли до сну.

Наступний ранок був яскравим та сонячним, а місце ночівлі вибране дуже вдало. Тільки гляньте на цей краєвид.

Вранішня кава, короткий сніданок – і можна вирушати. На першому ж підйомі ми потрапили в оточення туману – з’явилися дощ та мряка. Але досвідчених туристів таким не налякати – сьогодні за планом до вечора маємо піднятися на висоту 1750 м. А температура повітря там однозначно не літня. Іноді зустрічаємо по дорозі трейлових бігунів та німецьких пенсіонерів у гарній фізичній формі. Деякі з них на Канарах далеко не вперше – люблять гуляти горами. Через туман вирішили не йти до третьої за висотою вершини на Гран-Канарії – Роке-Нубло (1813 м). І все найвище залишили на наступний день. Кемпінг, який ми шукали вночі цього разу, виявився реально здоровецьким. В описі сказано про 400 кемпінгових місць – і виявилося, що всі вони наші. Тільки вночі до нашої компанії долучився ще хтось – але ми в той час вже міцно спали. Бо в день наступний нас чекав Піко-де-лас-Ньевес.

Ранок наступного дня почався, коли на кемпінг привезли автобусами купу дітей. Можливо для них ми виглядали прикольними чуваками з наметом, але для нас вони були як сарана, тому збиралися ми швидше, ніж зазвичай.

Справа на стенді намальована каркаюча зараза, що заважала нам спати

До самої вершини було всього декілька кілометрів. І ці кілометри, як і сама вершина нас не розчарували.

Один з найдивовижніших краєвидів, які мені зустрічались. 1950 м. Сидимо на рівні з хмарами. Хмари, ніби танцюють перед нами і доповнюються туманами, що піднімаються знизу. Праворуч невисокий хребет, яким ми і піднялись на вершину, але хмари за нього не переходять. Таке враження, що ця територія вже не в їхніх володіннях і дороги туди немає. Прямо перед нами той самий Роке-Нубло і Атлантичний океан, в якому видніється сусідній острів Тенеріфе та його найвища точка – грандіозний вулкан Тейде (висота 3718 м). Останнє його виверження сталося у 1909 році, але хто зна, коли він збирається прокинутись знову. На наш оглядовий майданчик біля вершини веде автомобільна дорога, тому тут досить людно. Але є можливість сховатись в скелях від людських очей, помилуватися цією красою та перекусити. Час летить дуже швидко і виявляється, що ми вже тут півтори години. А йти не хочеться. …ну добре, ще десять хвилин… ну ще десять… і ще дві… і півхвилинки… це якраз той випадок, коли через фото дуже складно передати те, що бачиш, і ти намагаєшся все запам’ятати.

Починаємо спуск повз Іспанську військову базу. Повертаємо на серпантин по вказівнику “коротка дорога”. Через півгодини виходимо на дуже дивну місцину. Виглядає, як ліс із голівудського фільму про відьом. Виявляється рік тому тут була величезна пожежа, яка знищила все живе.

Особливо драматично виглядають сосни, які постраждали від вогню, а тепер намагаються відродитись. Цей ліс нагадує, що техніка безпеки про поводження з відкритим вогнем придумана не просто так.

Через годину виходимо на сипучу стежку, в якій нога провалюється на 3-5 см. Це означає, що десь поруч кратер вулкана – а сипуча суміш – це вулканічна порода з нього. Іти незручно, але самі відчуття цікаві.

А ось і сам кратер (Caldera de los Martelos). Його місцеві перетворили на зручне фермерське господарство і використовують цю рівну поверхню, як городи. Діаметр кратеру біля 600 метрів, мене з прапором в самому його центрі навіть не видно. Тут доїдаємо наш останній шмат сала.

Виходимо на дорогу і активно йдемо кілометрів шість до нашого сьогоднішнього місця ночівлі. І коли вже доходимо стомлені на місце, то виявляється, що води в ньому немає. Крім калюж. На таке ми не розраховували, тож доводиться вмикати план Б і тулити вночі на наш попередній п’ятизірковий кемпінг. Добре, що на карті знаходимо короткий шлях до нього.

Весь цей вечір та наступний день йде дощ. А наша основна програма по горам виконана. Приймаємо рішення спуститися до океану на день раніше і подивитися пустельні дюни Маспаломаса. В районі цього туристичного міста знаходиться справжня невелика пустеля. А за одно покупатися – вода в океані +20. Тож 9,4 євро на двох, півтори години, і до обіду наступного дня ми вже тут, як справжні бандерівці, їмо паелью у суто бандерівському закладі – Bandera.

Bandera іспанською – прапор

Самі Дюни Маспаломаса, як і більшість подібних об’єктів на Гран-Канарії, – це Національний парк. Тут унікальний клімат, дуже рідко йдуть дощі, бо пустелю закривають гори. Самі піщані гори постійно рухаються під впливом океанічного вітру. На території парку є справжні пустельні оазиси. Взагалі місце досить атмосферне.

У підсумку пройдено 80 км пішки за 5 днів. Чотири ночі в горах. 18 снікерсів на двох. Перейдено чотири дамби. Маршрут не складний і доступний для більшості людей у нормальній фізичній формі. Бюджет поїздки 340 евро на одного включно з перельотом. Але можна спробувати і бюджетніше. Погода в листопаді цілком комфортна для трекінгу та ночівлі в наметі. Була тільки одна ніч з температурою повітря +4-5. Місцеві непогано володіють англійською, але були випадки, коли допомагала мова жестів.

Тож вдалих вам подорожей!

#ЗапишітьНаПроПоходи

Купуєте в наших партнерів – підтримуєте ПроПоходи. Чарівні посилання, що прискорюють наш розвиток:

Щиро цінуємо вашу підтримку і вкладаємо її лише в добрі справи.