Христина Присяжна
Автор блогу ПроПоходи. Захоплююсь горами, каякінгом, свіжими ідеями і їх втіленням. Живу і працюю в Тернополі.

Загальна тривалість: 8-10 днів.

Піший маршрут #1. Стежка Лаугавегур (Laugavegur): Долина Ландманалаугар (Landmannalaugar) – гора Блахнюкюр (Bláhnjúkur) – притулок Храфнтінускер (Hrafntinnusker) – озеро Альфтаватн (Alftavatn) – притулок Ботнар-Емструр (Botnar-Emstrur) – долина Торсморк (Thórsmörk).
Тривалість: 4-5 днів.

Піший маршрут #2. Стежка Фіммвордухалс (Fimmvörðuháls): долина Торсморк (Thórsmörk) – перевал Фіммвордухалс (Fimmvörðuháls)-водоспад Скогафосс (Skogafoss).
Тривалість: 1-2 дні.

Маршрут на транспорті. Водоспад Сельяландсфосс (Seljalandsfoss ) – Околиці селища Вік (Vik) – Національний парк Скафтафель (Skaftafell) – Лагуна айсбергів Йокульсарлон (Jökulsárlón)
Тривалість: 2-3 дні.

[Опис і фото]
[Карта маршруту]
[PDF путівник і GPS-трек]

Опис і фото

Північні країни завжди нас вабили. Унікальна природа, незвичні рельєфи, примхлива погода, океани і, якщо вірити численним дослідженням, там проживають чи не найщасливіші люди планети. Водночас, по бюджету подорожі на північ завжди програвали мандрівкам в тепліші краї.

Та одного дня Wizzair оголосив про неймовірний розпродаж квитків в Ісландію і ми зловили цей шанс. 4100 грн в обидва боки на двох з Вроцлава – гарна мотивація збирати рюкзаки.

Ісландія для нас – це країна-рекордсмен за насиченістю природних “Вау!”. Гейзери, кольорові гори, вулкани, лавові пустелі, каньйони, гарячі озера, льодовики, айсберги, північне сяйво, океани і безліч водоспадів – це, чесне слово, далеко не весь перелік того, що можна побачити на острові.

На ті два тижні, що були виділені на подорож, ми вирішили зосередитись на проходженні відомого гірського треку Лаугавегур з подальшим подоланням перевалу Фіммвордухалс і фінішем біля водоспаду Скогафосс. А далі – як пощастить. Друзі накидали нам точок в Maps.Me, тож цікавих місць для дослідження було чимало.

Основне “але” до наших планів висунув прогноз погоди. Через надмірно високу температуру в першу половину вересня, друга обіцяла бути дощовою, а, подекуди, й штормовою. Тому все наше спорядження і себе, у моральному сенсі, ми готували до тотальної вологості на всі два тижні мандрівки. І, мабуть, саме моральна підготовка стала вирішальним аспектом. Адже спорядження, яким би крутим воно не було, має фізичні обмеження. В той час як власна свідомість – безмежна.

Звісно, оточуючі краєвиди теж відіграли не останню роль. Як можна сумувати через мокрий одяг, коли перед очима таке?

Саме тому для нас дивними видавались питання “Скільки зусиль доводилось витрачати, щоб посміхатись на кожному фото?” Рівно нуль. Там неможливо не посміхатись 🙂

Чому ми взяли квитки з Вроцлава? Справа в тому, що квитки з України будуть суттєво дорожчими. Навіть якщо до вартості додати транспорт в Польщу і ночівлю в готелі чи хостелі.

З-поміж усіх варіантів добирання до Польщі потяг нам сподобався найбільше. Це, безсумнівно, найзручніший спосіб перетину кордону з усіх, які ми пробували. Жодних автомобільних черг, жодного стояння і ходіння від будки до будки, ніяких “відкрийте-капот-багажник” і “йогурти-теж-не-можна”. Сидиш собі в м’якому кріслі, в теплі, слухаєш музику, а до тебе підходять по черзі всі митники, посміхаються, дивляться документи і ставлять печатки. Казка!

У Перемишлі дві години очікування і далі польський інтерсіті мчить нас до Вроцлава. На півшляху він проїжджає Краків, тому для економії часу можна брати квитки з Катовіце.

Вроцлав ще на пероні зустрів нас гномами 🙂 І таких гномів по місту десятки. Це одна з цікавинок цього затишного міста.

Наступного ранку автобус до аеропорту, пакування рюкзаків, посадка в літак і через три з половиною години ми в Ісландії, в міжнародному аеропорті міста Кефлавік, що за 48 км від столиці.

Ісландія нас зустріла дощем, туманом і температурою +11. Тобто всім тим, до чого ми і готувались:) Лиш закрадались сумніви, чи буде вдалим в таку погоду автостоп. Та вони розвіялись вже за 10 хвилин.

До слова, подорожувати Ісландією можна трьома способами: автобусами, прокатним авто та автостопом. Автобуси в гірські райони ходять лише декілька разів на день. Не встиг на останній – чекаєш наступного дня. Хоча з автобусами ти точно знаєш, коли прибудеш на місце. Ціни на такий вид транспорту немаленькі. З Кефлавіку в Рейк’явік – 35 євро. З Рейк’явіку до початку треку в Ландманалаугар – близько 80 євро.

Машина – класний спосіб, якщо подорожуєш від точки до точки дорогами. Ми ж збирались йти в гори і спускатись з них далеко від точки старту, тому такий спосіб, принаймні на перший тиждень, нас не влаштовував. Автостоп, з іншого боку, – те що треба. В Ісландії це доволі швидкий вид пересування. І він безкоштовний. На додачу, можна познайомитись з людьми із найрізноманітніших країн, адже на острів з’їжджаються туристи з усього світу.

Від аеропорту до кемпінгу ми змінили дві машини. Першою керував місцевий чоловік, що працює механіком у мережі прокату авто. Розповів, що його компанія володіє більше ніж двома тисячами машин. І це лише одна прокатна мережа. А в Ісландії їх десятки. Можна уявити, який наплив туристів буває в сезон, якщо, за його словами, такою кількістю авто компанії не здатні задовільнити весь попит.

Другою нас підвезла дівчина, що зараз навчає дітей грі на фортепіано. Від неї ми дізнались, що в Ісландії є три провідні джерела доходів країни: рибальство, туризм та виробництво алюмінію з бокситів. Останньому ми дуже здивувались, та, як виявилось, завдяки теплу, що йде з-під землі, електроенергія і опалення на острові заледве не безкоштовні, що виробництву цього напряму дуже вигідно.  

В кемпінгу Рейк’явіку на нас чекали кілька відкриттів. Перше – хоч він і знаходиться майже в центрі міста, тут все чудово облаштовано для туристів.

Є місця для наметів, окремі стоянки для авто та кемперів, цілодобові гарячі душі та туалети, пральня із сушильними машинами (за додаткову плату), вільний доступ до величезної кухні з посудом, тепле приміщення із столиками, де можна повечеряти, безкоштовна електрика та wi-fi.

Проживання в кемпінгу платне, коштує 1900 крон, та цю ціну ми легко “відбили”, взявши з полиці безкоштовного спорядження два повнісіньких газових балони, яких нам вистачило на всю подорож. Окрім газу, тут є і полиці з безкоштовною їжею, яку туристи лишають в кемпінгу, аби не везти додому. Наші читачі зауважили, що газові балони в сезон швидко розбирають, тому вставати за ними варто раніше. А от полиці з їжею і приправами завжди повні.

Переночувавши в кемпінгу, ми вирушили в гори Ландманалаугар. Це одне з найкрасивіших місць у Ісландії (якщо так можна сказати про країну, де ледь не кожен камінець наче з іншої планети). Ландманалаугар відомий своїми кольоровими горами, термальними джерелами, лавовими полями, численними фумаролами та горами, що димлять. Змінивши три машини ми дістались водоспаду Х’ялпарфосс, звідки ще близько півтори години їхати до гір.

Прощаючись з нами, водій останньої, що працював інженером на дамбі неподалік, сказав: “Це буде чудо, якщо вас хтось візьме”.

І таки був правий, адже виїхали ми доволі пізно і всі ті туристи, що прямували в Ландманалаугар, вже давно були там. Тому десь три години наш автостоп виглядав так:

Нам дуже пощастило, що одна компанія бельгійців переплутала дороги, шукаючи вулкан Гекла. А, після них, двоє друзів, німець і американець, вирішили надвечір поплавати в гірських термальних озерах.

Ще з вікна машини Ісландія почала закохувати нас в себе дивовижними краєвидами.

Близько четвертої вечора ми вже розкладали намет в вітряному кемпінгу, і йшли готувати гарячу вечерю.

Кемпінг Ландманалаугару виявився дорожчим за Рей’явіцький, 2000 крон з особи. Разом з тим, з безкоштовного сервісу тут лише вода і туалети. Душ – за окрему плату, а кухня тільки для туристів, що ночують в притулку за 8000 крон.

Ще з вечора ми планували зануритись в термальну калюжу, але пронизливий вітер і 11 градусів на термометрі переконали відкласти водні процедури на ранок.

До речі, з наших спостережень, гірські кемпінги в Ісландії чомусь розташовані в найнепридатніших для цього місцях:) Вітряна рівнина – кемпінг. Галявина, яка в дощ стає озером – кемпінг. Винятком став лише кемпінг Basar в долині Thormsmork.

Світанок приніс із собою дрібний дощ. В таку погоду хочеться закутатись в пуховий спальник і не вилазити з намету.

Та коли б ще ми поплавали в гарячому озері посеред кольорових гір Ісландії? До того ж, зранку в ньому крім нас не було нікого.

Відчуття неймовірні! У цих ваннах змішуються два джерела – гаряче та холодне. І мігруючи між ними можна знайти для себе ідеальну температуру або влаштувати контрастні ванни.

Далі по плану була вершина Блахнюкюр, що знаходиться одразу поруч з кемпінгом.

Її висота – всього 940 м, та краєвиди, що відкриваються звідти, просто фантастичні.

Після стрімкого спуску з гори Блахнюкюр стежка веде до гір, що димлять.

Тут яскраво відчувається запах сірководню, а пар піднімається прямо з-під ніг.  Це все фумароли – невеликі отвори і тріщини, якими підіймаються струмені гарячої водяної пари і газів, що виділяються з магми. Ви тільки подивіться, як “дихає” земля. А іноді можна зустріти киплячі калюжі. І таких місць тут десятки!

За 11 км від початку маршруту знаходиться притулок Hrafntinnusker.

Тут, як і в більшості гірських притулках Ісландії, є будиночки, в яких можна заночувати, та місця для наметів. Поруч – умивальники та туалети. В несезон, орієнтовно з 15 вересня по 15 травня, більшість гірських притулків на маршруті зачинені, тож з усіх зручностей для туристів доступними залишаються лише місця під намети.

За водою доведеться спуститись до найближчої річки, а для туалету викопати ямку і не забути закопати її.

Оскільки до заходу сонця залишалось кілька годин, ми попили гарячого чаю, залишили рюкзаки поруч з будиночком та пішли досліджувати льодові печери, що знаходяться за 2 кілометри.

Короткий підйом на вершину, швидкий спуск сніжником і ми наче в іншому світі. Внизу на зеленій галявині нас чекали десятки маленьких джерел, з яких струменіла тепла вода і величезна товща льоду, що здіймалась вертикально вгору.

Схоже, тепло від землі розтопило нижні шари льодовика, внаслідок чого під ним утворились широкі тунелі і красиві зали з крижаними стінами та стелею. Знак на стежці попереджає, що заходити сюди варто на власний страх і ризик, адже часом зі стелі падають брили льоду. І радимо запам’ятовувати, куди ви повертали. Бо, хоч система печер не така вже й розгалужена, загубившись в темряві, можна добряче злякатись.

Погулявши печерами, ми набрали прісної води і рушили в сторону притулку. Якщо льодові печери зустріли нас сонячною погодою без опадів, то дорогою до будиночка вже поливав дощ. Тоді ми помітили, хоч в Ісландії і не високі гори, часто можна попасти у вітряний і дощовий хмарний пояс, вище і нижче якого погода чудова. А от в ньому одяг і спорядження проходять перевірку на водостійкість.

Оскільки вже вечоріло, потрібно було знайти місце для ночівлі. Відведене для наметів, поруч з притулком, виявилось дуже вітряним. Тож ми вирішили спуститись трішки нижче, адже наш намет, як ми тоді думали, недостатньо вітростійкий.

Всього кілька хвилин вниз по маршруту і ми на затишній галявині між двох струмків. Швидко розклали намет, надули килимки, приготували вечерю і лягли грітись в теплі пухові спальники.

Третій день потішив нас різноманітністю погоди. Вранці ми прокинулись від того, що намет присипало снігом. Снігом! Хто б міг подумати 🙂

Антон, струсивши його з тенту, вирішив вже не повертатись в намет, а готувати сніданок на вулиці, поки я складала речі всередині. Того ранку ми переконались, що завчасно виходити на вулицю – не найрозумніше рішення. Адже сніг швидко став дощем і до нього приєднався вітер. Відповідно, коли ми вирушили, Антон вже добряче змерз і трохи змок.

Перші кілька кілометрів – постійні спуски і підйоми.

Оскільки темп взяли вельми активний, дуже скоро стало спекотно і ми сховались у крижаній печері від дощу і вітру, аби зняти зайвий шар утеплення.

Дорогою зустріли двох хлопців, які своїм виглядом переконали нас, що нам немає чого жалітись. Жоден з них не мав дощовика, вони йшли у звичайних курточках, спортивних штанах типу “адідас”, в кросівках і вовняних шкарпетках поверх штанів. Мокрі настільки, ніби щойно з душу. В одного з них з рюкзака стирчав металевий каркас. І все це в холодний вітер. Бррр. В той час, як ми йшли в надсучасному одязі і з суперовим спорядженням. А те, що наші мембранки трішки промокали в місцях посиленого тиску – на плечах і стегнах – незначна дрібничка в порівнянні з тим, що переживали новоспечені знайомі. Разом з тим, вони були абсолютно щасливі. І це раз доводить, що спорядження – далеко не головне в мандрівках.

Дощ йшов без упину вже шосту годину, коли ми врешті дістались притулку біля озера Альфтаватн (Alftavatn).

В таких погодних умовах багато енергії витрачається на підтримку тепла, тому нам страшенно хотілось їсти. Ми навіть не помітили, як з гарячим чаєм з’їли плитку шоколаду і чотири снікерси. Вдома я навіть за тиждень не з’їдаю стільки шоколаду 🙂  

Поруч з озером є кілька будиночків, місця під намети, бар, туалети та душові кабіни. Та місце тут доволі вітряне, тому ми вирішили не залишатись і, щойно зменшився дощ, пішли далі.

За кілометр від озера трапилась перша річка, для переходу якої довелось перевзутись у крокси. Антон, як справжній джентльмен, переніс мене і мій рюкзак, тож тільки один з нас намочив ноги. І, як він розповідав, вода крижана, навіть коли ти вже весь мокрий і холодний. Водночас навколишні краєвиди своєю красою легко затьмарюють весь дискомфорт.

За два з половиною кілометри ми опинились в затишній долині з ще одним кемпінгом і притулком. Якби в цій порі вже шукали місце для ночівлі, зупинились би тут.

Та до темряви хотілось пройти якомога більше, тим паче, доки небесна канцелярія змінила гнів на милість.

Щойно Антон зі мною на руках подолав наступний брід, який був вдвічі ширшим за попередній, поруч став кемпер-позашляховик з австралійським прапором.

Скажу вам, досить дивно бачити австралійську автівку в Ісландії. Думками усвідомлюючи шлях, який подолали її власники, щоб опинитись тут, ми пішли знайомитись. Виявляється, австралійська пара, що мандрувала цим кемпером, придбала його, вийшовши на пенсію. Паромом доправили будинок на колесах до Сингапуру і звідти почали свій шлях до Ісландії. Аби діти і онуки зовсім не забули їх, вони проводять в подорожі 6 місяців, а потім на півроку вертаються додому. Далі знов піврічна подорож і знову додому. Хіба не мрія?

Ми проїхали з автралійцями 5 км, бо трек все одно йшов дорогою. А далі почались безмежні лавові пустелі, всіяні чорним вулканічним піском…

На їх фоні зелена гора Hattafell виглядала кадром з фантастичного фільму.

За відсутності дощу вітер швидко просушив наші мембранки і пуховки. На кілька хвилин навіть вийшло сонце 🙂 Та потім знову сильний дощ і вітер. Хоча, до них ми уже звикли і майже не помічали.

На ночівлю спинились в притулку Ботнар. Проте, вже традиційно, місця відведені для наметів сильно продувались, тож довелось спуститись нижче за течією струмка, аби знайти спокійнішу ділянку.

Ранок, хто б сумнівався, видався сильно дощовим 🙂 Після зборів намету вже ми були мокрі, але погода знала, як нас потішити. Щойно ми дістались неймовірно гарної долини, як буквально на 5 хвилин визирнуло сонце і показало її у всій красі.

Далі був міст над бурхливою річкою, каламутною від постійних опадів, і перехід через всю долину, яку ми споглядали зі схилу. Дощ відновився і вже не вщухав до вечора, змінюючи лиш свою силу – від моросіння до рясної зливи.

Бурхлива річка, яку ми перетнули через міст, огортала всю долину, утворюючи незрівнянної краси і масштабів каньйон.

Зі скиданням висоти, вздовж стежок почали з’являтись рослини. В осінню пору вони вкривали схили казковим жовто-помаранчево-червоним килимом. Червоні плями на ньому – це лохина і чорниця.

Наш шлях того дня лежав до долини Торсморк. Стежка проходила через лавові поля, яри і струмки.

Біля броду зустріли трьох дівчат, що полінувалися зняти штани, щоб перейти річку. Може, засоромились нас і, в результаті, змочили все по пояс.

За бродом почався ліс, де панувала справжня золота осінь з властивим їй розмаїттям кольорів.

Торсморк – одна з найкрасивіших долин Ісландії. Вона разюче відрізняється від всього, що ми бачили днями раніше. Густі ліси карликових берез і осик, вузькі стежки з дерев’яними сходинками на схилах і галявини ягід.

Лохина, чорниця, суниця і, навіть, костяниця, яку Антон пам’ятає з дитинства в Алтаї. Поруч з ягодами – справжній рай для грибників: підберезники, підосичники, грузді і маслюки. І їх тут ніхто не збирає!

А навколо – гори, вулкани та льодовики.

Торсморк – це фінішна точка гірського треку Лаугавегур. Звідси можна вибратись автобусами в цивілізацію, або, за наявності досвіду, сил і гарного прогнозу погоди, продовжити похід маршрутом Фімвордухалс. Він веде через перевал між вулканами Ейяфляйайокуль і Мірдальсйокуль до водоспаду Скогафосс і селища Скогар. Звісно, нам в цивілізацію ані трохи не хотілось. Тож ми рушили долиною в сторону перевалу.

В Торсморку зустрічається одне з технічних рішень, яким так захоплюються туристи. Це мости на колесах. Справа в тому, що після весняного паводку щороку річки прокладають русло в новому місці. Тому будівництво мостів не має жодного сенсу, бо вгадати, де буде річка наступного року – неможливо. А перекинути міст через всю долину – невиправдано велика інвестиція, ще й урбаністична пляма посеред природного раю. Коли вже річка обирає собі русло, ісландці приганяють мости на колесах, завдяки яким туристи можуть подолати найсильніші потоки.

Оскільки вже вечоріло, вирішили спинятись в кемпінгу Басар. До нього вела стежка з українським маркуванням.

Останні промені сонця допомагали нам шукати шлях, вказуючи його неймовірно гарною веселкою в стіні дощу.

До смачнющої вечері від наших друзів з Їdlo та HappyElk ми зварили свіженький компот з чорниць.

А, додавши до нього згущеного молока – отримали ось такий напій яскраво-рожевого кольору.

Ввечері наші друзі сповістили, що найближчими днями на півдні Ісландії буде шторм. За прогнозом на наступний день – дощі, температура близько нуля і вітер на перевалі швидкістю 40 км/год. Через день – дощ і сніг, температура на перевалі нижче нуля і вітер швидкістю 110 км/год. Тож, треба було або спробувати перетнути перевал наступного дня, або чекати у Торсморку сприятливої погоди ще мінімум дві доби. Вибрали перший варіант, бо в затишному каньйоні швидкість вітру 40 км/год видавалась зовсім незначною.

Вранці п’ятого дня з самого ранку сильно дощило. Зачекали годину на “вікно” для сухих зборів намету але жодних змін в інтенсивності дощу не було. Натягнувши мембранки почали збиратись. На сьогодні було заплановано всього 13 км переходу. Щойно стартували, дощ перейшов у зливу. На першому ж підйомі до неї приєднався вітер, змінивши напрям опадів з вертикального на горизонтальний.

Дуже швидко наш вітро-вологозахист здався, бо вода запресовувалась вітром під одяг крізь найменші шпаринки.

На додачу, з набором висоти температура стрімко падала і, незабаром, замість крапель дощу по обличчю стали бити крижинки. Ми натягнули сильніше капюшони, я вдягла Антонові окуляри, і рушили далі.

За кількасот метрів до верхнього плато ми були вщент мокрі, руки почали дубіти. В голові лунали лиш думки про те, що залишилось лише 4 км до перевалу і поки йдемо, нам тепло. Головне, не спинятись.

Коли ми видерлись на плато, вітер на ньому був настільки сильним, що встояти на місці було ледь можливо. Незрозуміло було, куди організм витрачав більше енергії – на підтримання тепла тіла, чи на намагання протистояти вітру. Тридцять секунд відвели на роздуми. Цього часу вистачило, щоб сильно замерзнути.

Якими б короткими не здавалися 4 км в голові, погода натякала, що в Ісландії може з’явитись пам’ятний стовпчик для двох впертих українців. Дійсно, вітер не давав нормально йти, бачити чи, навіть, дихати. Вирішили повертати назад.

Якби були сухими, можливо, спробували б просуватись далі. Або ж, якби вітер був слабшим. Та мокрими, на морозі та вітрі зі снігом наші шанси безпечно дістатись на ту сторону перевалу були сумнівними. Навіть у притулок, який стоїть на самому перевалі, могли б не дійти. Добре знати межу власних сил і можливостей, але краще її відчувати, коли ще можна щось вдіяти.

Дорогою вниз сміялись, що вранці все було надто сухим, тому ми вийшли на плато, намочили весь одяг і спорядження, і повернулись в те ж саме місце, де ночували. А воно – наче зачароване! Ні натяку на дощ чи вітер.

Цей вечір був сповнений рожевого чорничного компоту із згущеним молоком, теплом сухих пухових спальників і розмов про те, що приготуємо, коли ми повернемось в цивілізацію.

Шостий ранок був спокійним і малодощовим. Схоже, Антону було мало вологи ззовні, тож він вирішив перевернути повний казанок окропу в наметі 🙂

Полишили наше затишне місце ночівлі і вийшли на стежку. План був простим – якщо не виходить йти горами, йдемо долиною, де прокладена автомобільна дорога, до траси №1. А там стопимо авто до Рейк’явіку і їдемо підсушитись та відпочити перед другою частиною подорожі. Навігатор показав, що нам потрібно подолати всього 33 км. Враховуючи, що долина – це нульовий перепад висот, відстань виглядала дитячою. Одного ми не врахували – це броди. Їх тут десятки. Буквально. І, може, в суху погоду деякі можна перейти, стрибаючи з камінчика на камінчик, та не в нашому випадку. Від дощів річки розлилися і вода в них стала чорною.

На щастя, після першого броду поруч спинились двоє хлопців на Лінкольні і забрали нас з собою. Ті річки, що долали автівкою, пішки ми б точно не перейшли. В найглибших потоках машину навіть зносило течією.

За 5 км, після одного з найбільших бродів, довелось попрощатись. Тут хлопці зустріли своїх друзів, що не могли проїхати річки на “слабеньких” Рейндж Роверах, і повезли їх назад у Торсморк.

Далі знов броди пішки. Кожні 10 хвилин. І так багато-багато разів. Заплановані кілометри зменшувались не так швидко, як нам хотілось. Плюс, почалась злива з шаленим вітром. Бойовий дух підтримували оточуючими краєвидами і солодкими батончиками.

Несподівано, як і все, що пов’язано з погодою в Ісландії, хмари відступили і на десять хвилин визирнуло сонце.

Тоді ми побачили найкрасивішу веселку в житті.

І щойно завершили фотосесію цього чуда природи, як з-за повороту виринув Ленд Ровер з трьома веселими ісландцями та собакою і забрав нас крізь десятки непрохідних річок до цивілізації.

Це ще одна перевага автостопу: можливість спробувати різноманітний транспорт. Навряд ми б покатались на такому позашляховику, якби орендували автівку чи їхали автобусом.

Хлопці підкинули нас до водоспаду Селйаландсфосс, що одразу біля шосе №1.

Цей водоспад відомий тим, що його можна обійти навколо.

А зовсім поруч в невеликому каньйончику ховається ще один водоспад, вже менший за Селйаландсфосс та не менш вражаючий.

Щоправда, аби побачити його, доведеться добряче змокнути, адже дорога до водоспаду – це русло річки. І в самому каньйоні волога літає всюду. Але ж це Ісландія, змокнути тут можна багатьма способами 🙂

Після відвідин водоспадів, на додачу до всього, почалась шалена злива. Ми – суцільно мокрі, а попереду – 120 км до Рейк’явіку. Буквально через сім хвилин стопу нас підібрали хлопець та дівчина з Лондону. З ними всю дорогу ми говорили про країни, подорожі, роботу і натхнення. Вони відвезли нас до самого кемпінгу, значно наблизивши для нас час тепла, сухого одягу і смачної вечері.

В кемпінгу випрали і висушили всі речі, і щонайменше по півгодини провели під душем. А далі – незвично неспішне приготування страв, розмови, плани, смачний чай з джемом і абсолютний релакс. Ми – сухі! Ми – в теплі!

Наступного дня прогноз погоди в горах зовсім не тішив, та й роботи за тиждень назбиралось, тому ми залишились в Рейк’явіку ще на день. Столиця Ісландії виявилась дивовижно малолюдною. Мені, як корінній тернополянці, це нагадало рідне місто в період свят, коли всі їдуть в гості до бабусь-дідусів у села. Тоді вулиці настільки тихі і безлюдні, як у фільмах про пост апокаліпсис. Для Антона таке видовище стало справжнім відкриттям.

Поза центральним кварталом людей одиниці. Рух є лише на центральних вуличках, але й там більшість – такі ж туристи, як ми. Тому, всім, хто хоче жити в спокої, але не за містом, можемо сміливо рекомендувати столицю Ісландії.

Цього дня ми відвідали кілька пам’яток, якими найбільше славиться Рейк’явік, спробували місцевий йогурт Skyr, який нам рекомендували друзі, та імбирний швепс, бо просто було цікаво.

До слова, мережа супермаркетів Бонус вважається найдешевшою в країні, тому більшість здійснюють покупки саме тут. Та варто пам’ятати, що вони працюють тільки до 18-19 години.

В багатьох місцевих пабах щодня з 16:00 до 19:00 – Happy Hour. Що значить “два пива за ціною одного”. Але здебільшого, кожен паб має один-два види напою, на які ця акція розповсюджується. Ціни на пиво високі, півлітра коштує від 300 грн. Водночас,  музика в пабах, де ми побували, просто розкішна. І її гучність дозволяє спілкуватись не підвищуючи голосу. На додачу – приглушене освітлення і спокійна затишна атмосфера.

По поверненні в кемпінг взялись за ремонт спорядження. Наш намет мав кілька дрібних дірок, які ми не встигли заклеїти до походу. А мембранні штани сильно потерлись черевиками від постійного носіння. Внутрішні сторони штанок нагадували пошматоване ганчір’я. 

Ранок дев’ятого дня видався ідеальним для автостопу: сонце і ніякого дощу. План на день – таки вийти на неслухняний перевал, але вже з іншої сторони, від водоспаду Скогафосс.

Після трьох коротких переїздів нам спинились двоє хлопців із Словаччини, що повертались додому через Ісландію з мандрівки Америкою. Дорогою ми дізнались, що вони їдуть оглянути селище Вік і його околиці, та повертаються в Рейк’явік в той самий день. Ми вирішили їхати з ними, а вже на зворотньому шляху вискочити біля водоспаду.

Селище Вік (Vik), що розташоване на березі Атлантичного океану, одне із найвідоміших і найкрасивіших туристичних місць Ісландії.

Першою точкою, вартою відвідин, є маяк Dyrholaey, з якого відкривається заворожуючий вид на безмежні чорні пляжі і арку в скелі, що здіймається з океану.

Кажуть, в теплу і сонячну погоду сюди прилітають паффіни – птахи, що є одним із символів Ісландії.

На наступному пляжі – грот з базальтових стовпів. Така форма каміння – результат поступового охолодження і наступної усадки лави чи магми. Тут доволі багато охочих зробити фото. Добре, що стовпів для цього достатньо.

Білі океанічні хвилі разом з чорним піском в похмуру погоду виглядають надзвичайно.

Пляжем можна пройтись до величезних скель, що височіють в океані. Та будьте уважні, часом хвилі б’ють дуже далеко.

Після прогулянки ми поїхали разом з хлопцями в напрямку Рейк’явіка і вже о 18:20 були біля Скогафоссу. За прогнозом, що висів в кемпінгу поруч, наступний день мав бути бездощовим та безвітряним. Ура!

В нас по плану були лиш 10 км шляху. Щоправда, світлового дня лишалось менше півтори години. В результаті частину шляху вздовж каньйону довелось іти з ліхтариками. Тоді ми й близько не підозрювали, яким казковим він виявиться вдень.  

Щойно закінчилась територія національного парку, ми розклали намет. Моросив невеликий дощ. За водою довелось спуститись до річки, адже жодного джерела поблизу не було. В той момент нам добре допоміг фільтр, бо вода в річці була просто чорною від постійних дощів.

З висотою помітно впала температура і відчувався холод, що линув від льодовика. Наростав вітер, дощ накрапав сильніше, та на дев’ятий день ми вже не надавали цьому значення. Після активної пробіжки було бажання лише повечеряти і, загорнувшись у теплі спальники, поринути в глибокий міцний сон.

О другій ночі ми прокинулись від шаленого вітру що, здавалось, скоро пошматує наш ультралегкий намет. Дощ лив, наче над нами з’явився новий водоспад. В голові вже була яскрава картинка, як ми спимо під одним лиш каркасом, без тканини. Намет приймав такі форми, які від нього неможливо було очікувати. Посеред цих метаморфоз вітер вирвав кілок тамбуру. Оскільки стихії летіли саме зі сторони тамбура, його втисло всередину і все, що було раніше ним прикрито – наші черевики, частина кухні, рейнкавери – миттєво наповнилось водою.

Щоб намет не порвало на частини, Антону довелось лізти і встановлювати кілок заново. Та за кілька хвилин, з новим поривом вітру, він знову вискочив з грунту. Десь до шостої ранку тривала гра “Постав кілок – витри рушником наслідки прориву негоди – постав кілок – …” Надранок погода перейшла у фазу “просто дощ” і Антон заснув. Безсумнівно, це було найкрутіше випробування для ультралайтового намету, яке тільки можна уявити. Хто сумніватиметься у надійності тонких сучасних тканин, нам тепер є чим відповісти: на наметі жодного найдрібнішого пошкодження.

Я намагалась розбудити Антона рано-вранці, але де там. Після нічних безсонних пригод він встав лише об 11. Поза наметом в той час видимість була близько 20 метрів, тож йти на перевал не було ніякого сенсу. Знову він залишився без нашої уваги.

Після сніданку з ароматною кавою під легеньким дощиком зібрали намет і рушили вниз каньйоном річки Скога.

Шкода тих туристів, що просто під’їжджають машинами під водопад Скогафосс, розглядають його, фотографуються і їдуть далі. Так, він високий. Так, до нього можна близько підійти. Але та краса, що заховалась в каньйоні над Скогафоссом вражає набагато більше. Тут багато-багато водоспадів і водоспадиків! Найрізноманітніших. Подивіться самі.

Через таку насиченість красою, 10 кілометрів ми спускались 5 годин

Погода вже відповідала прогнозу, дощів не було. З-за хмар часом визирало сонечко, тож ми зробили безліч гарних фото.

Внизу, біля водоспаду Скогафосс, є кемпінг, та нам він видався зовсім не затишним. Вирішили їхати у селище Вік, що по дорозі до наступної омріяної точки, Лагуни Айсбергів.

На трасі, нам не довелось довго чекати, хвилин за 10 спинились Томаш і Джил з Аляски. Вони прямували в селище Вік через маяк Дюрхолаей. На маяку ми вже побували за день до того, та, щоб не стопити заново машину, із задоволенням заїхали туди ще раз. І не дарма. Там побачили один з найгарніших заходів сонця в житті. Воно сідало повільно, і кольори постійно змінювались. А ми стояли і не могли відірвати погляду від цього дійства.

Коли небокрай згас, сіли в машину і поїхали шукати кемпінг. А дорогою слухали море історій про Аляску та розглядали невідомі нам краї на фото в телефоні Томаша. У Віку провели знайомих до хостелу і пішли до теплої кухні, смачної вечері та, мабуть, найспокійнішої ночі за всю мандрівку.

Від кемпінгу в селищі Вік до Лагуни Асбергів Йокульсарлон близько 200 км. Та через шторми на головній трасі змило декілька мостів одразу за лагуною і трафік в ту сторону сильно поменшав. Тому ми не покладали великих надій на відстані і запланували ночувати недалеко від лагуни, якщо в цей день нам пощастить дістатись до неї.

Щойно ми вийшли на трасу, як до поруч пригальмував вже знайомий форд. Виявляється, Томаш і Джил з’їздили зранку до базальтових стовпів і тепер прямують саме туди, куди ми мріяли потрапити.

На шляху до Лагуни Томаш планував заскочити в національний парк Скафтафель. В нас ця точка теж майоріла на мапі, та ми і думати не могли, що нам вдасться там побувати.

Для мене Скафтафель є прикладом того, як щось, доволі звичне для регіону, можна перетворити на туристичну мекку. Візьміть природню цікавинку, додайте до неї зручні парковки, чисті туалети, кафе, інформаційний центр з wi-fi, де туристи можуть дізнатись актуальну інформацію чи просто зігрітись та перечекати дощ. Встановіть інформаційні плакати і карти на території, облаштуйте і промаркуйте стежки, запропонуйте додаткові сервіси. І – готово. Жодного порожнього місця на платній парковці, навіть в несезон. Море туристів. І відповідна кількість прибутків. Як наслідок популярності, поруч з’являються готелі, хостели і кемпінг, що теж отримують прибутки і сплачують податки.

В парк Скафтафель приїжджають подивитись на водоспад Свартіфосс і льодовик Скафтафельсйокуль.

Краєвиди, як і всюди в Ісландії, неймовірно захопливі. Але знову ж таки, це не най-най.. водоспад і лише маленький хвостик льодовика. Та наявність інфраструктури зробило це місце надзвичайно популярним.

Більшість стежок мають протиковзне армування. Навіть після рясного дощу тут немає болота. До водоспаду ведуть дерев’яні сходи, а поруч з ним – міст та оглядовий майданчик. Там, де стежка проходить болотистими місцями, встановлені дерев’яні настили. Так і природа не нищиться, і черевики туристів залишаються чистими та сухими.

Після Скафтафелю ми вирушили до лагуни айсбергів Йокульсарлон. З тих пір, як я вперше про неї дізналась, мріяла тут побувати. Ця лагуна вважається найбільшою та найглибшою (248м) в Ісландії.

Тут на власні очі можна побачити як частина айсбергу відламується і течія відносить її в океан. У воді плавають морські котики, над головою літають чайки. Від кількості захопиливих пейзажів очі розбігаються і не знаєш, що спершу фотографувати. Відчуття від лагуни фантастичні! На виході з неї, під автомобільним мостом – страшенно потужна течія. Є декілька стоячих хвиль, на яких теоретично можна і посерфити. Але пропливаючі крижини розміром з вантажівку нагадують, що це не надто добра ідея 🙂

На березі океану одразу навпроти лагуни – “діамантовий пляж”. Приплив виносить шматки криги на чорний вулканічний пісок, і вони нагадують незграбно розкидані гігантські діаманти.

Цим пляжем можна гуляти годинами. Чим ми і займалися, доки сонце не сховалось за обрієм.

Оскільки дорога на схід острова була обрізана через зруйновані штормом мости, Джил і Томаш проклали маршрут до озера Міватн через Рейк’явік. Ми ж приєднались до них і дістались кемпінгу в селищі Вік. Домовились, що наступного дня як пощастить: зустрінемось на трасі – їдемо далі разом; як ні – то ні.

Ніч була вітряною і дощовою. Вранці після сніданку стали чекати бездощового “вікна”, щоб зібрати намет. Натомість піднялась справжня буря.

Лише о третій дня дощ з вітром вщухли і ми пішли на дорогу.  За 15 хвилин підсіли до хлопців з Латвії, що підкинули нас до Селфоссу. Це місто на півшляху до столиці.

З роздоріжжя, де ми опинились, йшли дві дороги: одна в Рейк’явік, інша до знаменитих ісландських гейзерів. На годиннику – лише п’ята вечора. Що ж, пробуємо дістатись гейзерів. Це лише 60 км від Селфоссу. Дуже швидко зупинилась родина ісландців, що вже три покоління займається фермерською справою. Розповідали нам про коней, овець і своє життя. Виявляється в Ісландії існують чіткі й строгі правила, стосовно вирощування коней, їх купівлі, продажу та вивезення. Наприклад, в Ісландію заборонене ввезення інших порід коней. Або ж, якщо тварину бодай раз вивозили за межі Ісландії, її ніколи не повернуть назад, навіть, якщо це виставка чи змагання. Ті ж правила стосуються амуніції, спорядження та одягу для верхової їзди. Причина тому – імунітет місцевих тварин, який не стикався з хворобами, до яких призвичаїлись материкові тварини.

За розмовами нас довезли до самих гейзерів. Хоча, як виявилось, ісландцям навіть і близько не треба було туди їхати.

Великий Гейсір (Geysir) – перший відомий гейзер у світі. Власне, саме від його назви походить слово “гейзер”. Колись потік води з нього досягав 70 метрів. Сьогодні ж він спокійний. Інший гейзер, Строккур, знаходиться поруч, і кожні п’ять-вісім хвилин викидає стовп окропу на 15-20 метрів у висоту.

Доки ми прогулювались гейзерами, стемнішало. Для ночівлі обрали кемпінг на сусідній галявині. Заплатили 30 євро і пішли шукати місце. Але вітер продував кожен закуток. Та й душ працював лише до 21:00, а інтернет вартував по 4 євро за кожні 30 хвилин. Такі умови вже зовсім не відповідали сплаченій сумі. Тому ми знову пішли до дороги.  

І, незважаючи на темряву, нам знову пощастило. Двоє дівчат з Каліфорнії, яким і не треба було в столицю, відвезли нас до самого кемпінгу. Просто тому, що їм так хотілось. Дорогою розповіли, що найбільше бояться їхати подорожувати Європою, бо переживають, чи зможуть знайти в прокаті машини з автоматичною коробкою передач. Казали, що Каліфорнія найкраще місце на землі за всіма показниками, окрім трафіку 🙂

В Рейк’явіку, вже традиційно, провели по півгодини під гарячим душем і поласували смачною вечерею з місцевих продуктів.

Наступного дня ми спробували дістатись водоспаду Гульфосс, та через пізній старт і слабкий трафік наш задум був неуспішним. Водночас пара, до якої ми підсіли на зворотньому шляху, виявились батьками колишньої Міс Ісландія. Під теплі бесіди вони відвезли нас не просто до кемпінгу, а до самого намету. Хоч, як вже часто з нами бувало, їм було зовсім не по дорозі. Ось така ісландська гостинність 🙂

На ранок гугл-календар нагадав, що наш рейс вилітає о 21:50. О 16:00, склавши всі речі і ретельно спакувавши рюкзаки, пішли шукати добру точку для старту в сторону міста Кефлавік. Запасу часу вистачало щоб познімати дорогою відео, спробувати провезти палиці в ручній поклажі і, у випадку відмови охорони, таки здати їх в багаж.

До потрібного місця поза столицею нам довелось йти близько години. Двоє французів, яких ми зупинили, казали, що до аеропорту їм не потрібно, тому підкинуть нас десь ближче до нього. Врешті решт “ближче до аеропорту” виявилось “до входу в залу відльотів”. Перш ніж піти знімати відео, поглянули чи не починалась реєстрація. Виявилось, що за чотири години до вильоту, о 17:40, вже можна було зареєструватись на рейс. Але, чомусь, на електронному табло не було нашого рейсу в зазначений у календарі час. Натомість є виліт о 18:50. Працівник аеропорту сказав, що це єдиний рейс на день. Як так? Врешті решт, до нас дійшло, що гугл показав час вильоту за українським часом, а не ісландським.

Мчимо до стійки реєстрації, дізнаємось, що до закінчення реєстрації або 10, або 30 хвилин. Хлопець, що відповідав, не був впевненим до кінця. Тож ми блискавично перетворили два великих рюкзаки і один маленький на один багаж і дві малі ручні поклажі. Добре, що ще дорогою спланували, що де має лежати. Зареєструвались на рейс, здали багаж, побігли на літак і всім серцем бажали здоров’я тим французам, що забажали відвезти нас до самого аеропорту. Адже наступний рейс у Польщу мав бути лише через три дні.

В літаку вже розслабились і поринули в сон. Далі нічний автобус з аеропорту Вроцлава на залізничний вокзал, потяг до Перемишля, прогулянка містом і приємна зустріч з Вірою Юнко, учасницею першого походу HikeYourOwnHike, потяг до Києва, в якому ми познайомились із Анастасією Волковою, засновницею бренду Fram Equipment (саме їх штани моделі Ісландія Антон випробовував в Ісландії), і таксі додому, в затишну рідну домівку.

 

Карта маршруту (скорочена)

PDF путівник і GPS-трек

Для вас ми підготували детальний путівник на 30 сторінок для організації мандрівки, де є інформація про:

  • кемпінги Ісландії і правила подорожей з наметом;
  • два найпопулярніші гірські маршрути;
  • найпопулярніші туристичні точки півдня Ісландії;
  • рекомендації по місцевому транспорту;
  • рекомендації по одягу і спорядженню;
  • поради для мандрівки;
  • корисні посилання;
  • трек маршрутів з усіма корисними точками і повна Google-карта;
  • запал до пригод і море позитивних емоцій, з якими ми складали путівник.

Вартість путівника 299 грн. Це мізерні кошти в порівнянні з бюджетом мандрівки, водночас, інформація з путівника значно спростить і прискорить для вас підготовку до подорожі. А передані нам кошти будуть залучені до розвитку проекту.

Для прикладу, скріншоти двох сторінок путівника:

 

Щоб придбати путівник і трек, напишіть нам на пошту propohody[собачка]gmail.com і ми швидко все організуємо. Зі всіма питаннями сміливо звертайтесь до нас в коментарях!

Бажаєте ще Ісландських краєвидів? Перегляньте відео про перші три дні нашої мандрівки! Лиш не бійтесь цих дощів, ми мали щастя натрапити на унікальну погоду;)

*Бажаєте підтримати розвиток ПроПоходи? Купуйте спорядження в наших партнерів через посилання нижче. Ми отримаємо невелику комісію з вашої покупки, а ви не витратите жодної додаткової копійки.

  • Sceptical Cat

    Чудово написано. Одна проблема, заспойлерив собі можливі майбутні відео на YouTub’і.

    • Да лааадно! Рухома картинка завжди динамічніша зв текст 🙂

  • Olexy Kuzenko

    Привіт ПроПоходи!
    На одній із фото, де Христина розповідає історію з вітром і Антоновим нічним караулом кілка від намету, видно що в ногах намет щільно прилягає до спальні, здається, що мокрий. На старих наметах, крли йде дощ, основне слідкувати, аби спальня не торкалась тенту інакше швидко протече вода. Чи є така проблема з сучасними тканинами?