Христина Присяжна
Автор блогу ПроПоходи. Захоплююсь горами, каякінгом, свіжими ідеями і їх втіленням. Живу і працюю в Тернополі.

Тривалість: 12 днів; 110 км.

Маршрут: Мармаріс (Marmaris) — Стара Датча (Eski Datca) — пляж Домуз Чукуру (Domuz Cukuru) — місто Паламутбуку (Palamutbuku) — руїни міста Кнідос (Knidos) — селище Мурдала (Murdala) — поселення Каракой (Karakoy) — Датча (Datca) — Емеджик (Emecik) — Сакал (Cakal) — Мармаріс (Marmaris).

[Опис і фото]
[Карта маршруту]
[PDF путівник і GPS-трек]

Опис і фото

Багато читачів радили нам відвідати Лікійську стежку в Туреччині, адже ми нею ніколи не ходили. Та нам цікаво подорожувати в ті місця, про які можна довідатись багато нового і поділитись зібраною інформацією з іншими мандрівниками. Нам подобається досліджувати маловідомі стежки, знайомитись з місцевими людьми, шукати джерела зі смачною водою і стоянки з гарним краєвидом.

 

А про Лікійку є багато інформації у вигляді детальних описів, треків і, навіть, програми для смартфона. До того ж, значна частина українських туристів уже побувала там.

Водночас, Туреччина – привабливий напрямок для мандрівок з рюкзаком. Тому сприяють недорогий і короткий переліт, приємний клімат в міжсезоння і чудове поєднання гір з морським узбережжям.

Колись ми чули, що в Туреччині, крім Лікійки, існує ще одна стежка – Карійська. Гугл повідав, що її довжина понад 820км, і проходить вона південно-західним узбережжям. Весь шлях складається з шести секцій, кожну з яких можна пройти окремо або подолати весь маршрут за раз.

На додачу виявилось, що Карійська стежка відкрита зовсім нещодавно, у 2013 році, і ще не встигла стати відомою широкому загалу. Тому була ймовірність, що на відміну від Лікійської стежки, де доволі людно, тут буде тихо й затишно. *Так і є!

Отже, в квітні 2017 року ми вирушили на дослідження однієї з секцій Карійської стежки. Тієї, що огортає мальовничий півострів Датча (Datca).

Цього разу, оскільки планували взяти багато цікавого спорядження для тестування, обмежитись ручною поклажею не вдалося.

В результаті Антоновий Exped Thunder, призначений для багажу, важив 17кг. Мій Exped Lightning, що планували брати як восьмикілограмову ручну поклажу, потягнув на 13кг. На додачу, у нас був Osprey Stuff Pack у вигляді антонової ручної поклажі, що теж майже сягнув ліміту провезення бортового вантажу. Загалом 37 кг вантажу на двох! Наш абсолютний антирекорд.

З України в Туреччину нас доставив Pegasus. Виліт з Харкова з однією пересадкою в Стамбулі – і ми в аеропорті міста Даламан. Швидко і зручно. Одне місце зареєстрованого багажу вартувало 9 євро в кожну сторону. 13-ти кілограмовий рюкзак ніхто не зважував і його вдалось взяти на борт як ручний багаж.

Даламан зустрів нас п’янким ароматом квітучих цитрусових і сонячним теплом. Цієї миті ми чекали давно. Та ще з більшим нетерпінням чекали того моменту, коли врешті зробимо перші кроки по маршруту. Тож, одразу біля аеропорту сіли в автобус і рушили до Мармарісу.

В цій мандрівці ми планували готувати на новій пічці BioLite. Та з огляду на те, що великого досвіду з пічками жоден з нас не мав, в якості резерву взяли з собою маленький титановий пальник. Для нього потрібно було знайти в Мармарісі газ.

Зробити це виявилось надзвичайно легко: варто було запитати у перехожих “Gas Shop” і скористатись підказками. 230-грамовий балон вартував нам 15 лір (на 2017 рік 1 ліра = 7,5 грн).

По поверненні на автостанцію дізнались, що автобус до Старої Датчі щойно поїхав. Та працівники автостанції почувши, що ми прямуємо саме туди, зателефонували водієві – і він повернувся по нас. Ще півтори години в сучасному автобусі – і ми на початку стежки.

Поки ми возились з рюкзаками і переглядали карту перед стартом, до нас підійшов чоловік і перепитав англійською, чи потрібна нам допомога. Познайомившись з Хашімом, ми дізнались, що він – перекладач, і чудово знає Карійську стежку, бо часом працює на ній гідом. Хашім детально оповів нам про джерела на шляху, особливості окремих ділянок маршруту і, навіть, нашвидкоруч написав турецько-англійський розмовник. Та найкрутіше – він дозволив залишити в себе в офісі частину їжі і спорядження, по які ми домовились повернутись за тиждень. Це суттєво полегшило наші рюкзаки і зекономило час на пошук схованки.

Вже за дві сотні метрів від початку маршруту знайшовся кран з водою обабіч дороги. Хашім рекомендував завжди використовувати таблетки для фільтрування, бо, за його словами, без шкоди для здоров’я тут можна пити або бутильовану воду, або відфільтровану вдома. Ми ж давно користуємось фільтром Katadyn BeFree, що для нас є швидшим і зручнішим за пігулки методом очищення води.

Спершу маршрут проходив через невелике селище, де мало не в кожному будинку облаштована майстерня хенд-мейду. Тут можна придбати вироби із скла, кераміки і дерева.

Протистояти спокусі взяти щось собі на пам’ять було просто – запаси води помітно додали ваги рюкзакам, тож збільшувати її навіть грамами жодного бажання не виникало.

Орієнтуватись по стежці надзвичайно легко – червоно-білі позначки маршруту зустрічались регулярно.

Коли ми вийшли за межі населеного пункту і почали набирати висоту, швидко зрозуміли, чому в описах треку завжди рекомендують одягати штани: всі пагорби вкритті безліччю колючих рослин, і оминути їх неможливо.

Згідно з офіційними рекомендаціями маршруту цього дня ми мали б ночувати вже на узбережжі. Та цей розрахунок добрий, якщо виходити на стежку вранці. Оскільки ми стартували близько третьої дня, то дійти до фінішу засвітла жодних шансів не було. А йти в темряві і пропускати нові краєвиди аж ніяк не хотілось. З добрими запасами води, ми дозволити собі влаштувати ночівлю вдалині від джерела, в затишній кедровій посадці, що зустрілась нам на шляху.

Вранці, після ситного сніданку, ми вийшли на маршрут. Цього дня стежки нагадували кіпрські – широкі, переважно ґрунтові, з чудовим видом на морське узбережжя.

Окремої похвали заслуговує маркування – на Карійській стежці воно надзвичайно добре. Іноді позначки зустрічаються навіть на відстані десяти кроків одна від одної. Тож, допомогою Osmand+ (нашої навігаційної програми) до цього часу ми скористались лише двічі. Обидва рази, коли минали перехрестя не звертаючи увагу на маркування.

Як ми завчасно бачили по карті, і що підтвердив в розмові Хашім, джерела з водою на маршруті зустрічаються вкрай рідко. Те єдине, що було позначене на сьогоднішньому переході на Maps.me (ще одна навігаційна програма), ми не знайшли. Натомість зустріли невеликий струмок, з якого, при бажанні, могли набрати води. Швидкість течії і кількість живності свідчили про те, що Хашім стосовно пігулок чи фільтру був абсолютно правий.

Спуск до пляжу Domuz Cukuru, де ми планували заночувати, відкрив для нас новий вид екстріму – продирання крізь колючі чагарники на стрімкому схилі. Після нього ми можемо сміливо радити брати з собою, крім штанів, міцні кофти з довгим рукавом. Льон для цього – ідеальний.

Подолавши спуск, ми вийшли на невеликий баскетбольний майданчик, поруч з яким – кілька занедбаних будинків.

В одному з них живуть місцеві хіппі, які нас радо пригостили чаєм та поповнили запаси води, адже джерел поруч з місцем ночівлі немає.

Після знайомства нам показали місце, де краще поставити намет, та кілька разів наголосили, що вогнище палити категорично не можна. Сосновий ліс – не найкраще поєднання з відкритим вогнем в спекотну пору. Ми чемно показали нашу пічку і пообіцяли готувати на ній тільки на піщаному пляжі.

Вечір ми проводили хто за чим: я в гамаку записувала дорожні нотатки, Антон експериментував з пічкою Biolite та з’ясовував скільки часу потрібно, щоб від неї зарядити телефон. А на за вечерею нам склали компанію маленький скорпіон і сотні мурах.

 

Ніч видалась дуже спокійною і безвітряною. Третій день ми розпочали о сьомій ранку. Збираючи речі виявили, що після вечірніх експериментів з вогнем один із килимків пропалений. А це значило, що у нас з’явилась нагода зняти корисне відео – як клеїти надувні килимки в поході. До того ж, маючи поряд море, можна наочно показати, як швидко і просто знайти дірку.

Результатом усіх ранкових справ стало те, що на стежку вийшли уже за дванадцяту. Перший підйом від пляжу видався легким, а за ним приємний спуск на сусідній пляж.

Після нього знову був підйом, вже стрімкіший, але сил в запасі було багато – ми швидко вибігли. Десь після п’ятого такого спуску-підйому мої ноги почали робити вигляд, що втомились. Виручали трекінгові палиці – без них день був би зовсім непростим. Вузькі стежки, колючки, каміння, що осипається під ногами, зробили його незабутнім. Зате краєвиди з легкістю компенсували всі незручності.

Цього дня ми вперше купались. Море на початку квітня ще холодне, близько +16..+18 градусів, тому при здоровому глузді ми б туди не лізли. Та день видався настільки спекотним (хоч обіцяли всього +20), що це стало єдиним шансом охолодитись. Думаю, якби ми йшли кількома тижнями пізніше, коли море тепліше, то в спеку така велика кількість пляжів стала б справжнім порятунком.

Останній підйом дня видався затяжним і виснажливим. Спека і важкі рюкзаки – те, що краще не поєднувати. Незручності додавала відсутність доброго маркування у тих місцях, де потрібно з пляжу підніматися в гори. Тож, без карти на цих ділянках не обійтись. Дорогою ми перетинали два струмочки, та вони, із настанням літа, швидше за все, пересихають.

Спустившись опів на шосту у населений пункт Mesudiye, зрозуміли, що запланованого на сьогодні відрізку шляху пройти до настання темряви не вдасться. Разом з тим, карта показувала, що залишок денного маршруту проходить по доволі нудному відрогу хребта без жодних цікавинок. Тож ми дістались до асфальтованої дороги, помахали першій автівці і вже за 10 хвилин були в місті Palamubuktu, де і планували шукати місце для ночівлі.

Опріснену води знайшли в місцевому готелі, а ночувати вирішили в менш людному місці, хоча і на пляжі перед готелем немає заборони на кемпінг.

Десь за 500м перед основним пляжем є менший. Готуючись до мандрівки, я планувала зупинятись саме тут. Та, виявилось, що він, разом із сосновою посадкою поруч, обгороджений сіткою з колючим дротом. До більшого пляжу повертатись уже не хотілось, та й сонце сідало. Османд нам допоміг – виявилось, що територія хоч і загороджена із сторони міста та, якщо пройти трішки далі, буде невеликий перехід через яр. Ось так і можна попасти в посадку – а тут вже багато варіантів рівних галявин для намету.

Четвертий ранок ми починали з солоною чаю. Вся справа в тому, що незважаючи на велику кількість кранів, які можна зустріти на вулиці, найкраще брати воду в місцевих людей, які завжди раді допомогти. Із більшості кранів біля будинків тече технічна вода – для поливу рослин або інших побутових потреб. Вона опріснена, але ретельно не відфільтрована, тому матиме солонуватий присмак.

Початок маршруту цього дня проходив через весь пляж та місто. Море холодне, туристів ще одиниці, тож турки з головою поринули в передсезонні клопоти. Всі ретельно фарбували тераси, робили нові навіси, діставали з гаражів і підвалів старі крісла і столи, викладали товар на вітрини. І все це під дружній гавкіт місцевих собак, які з задоволенням бігали за машинами, що проїжджали повз.

Ми плавно набирали висоту, поступово віддаляючись від моря вглиб півострова. Маркування Карійської стежки дуже добре, та це не заважало нам заговорюватись і повертати не туди. Бувало, що ці кілька додаткових сотень метрів винагороджувались: минулої мандрівки на Тенеріфе ми знайшли обабіч дороги 50 євро, а цього разу натрапили на джерело із прохолодною смачною водою та кількома мандаринками на додачу. Після солоного чаю це був справжній джекпот.

Загалом, цього дня ми ще кілька разів зустрічали джерела питної води. Одне було поруч з величезними оливковими садами, інше – біля місцевого кладовища, а третє – поблизу із закинутим акведуком на стежці до узбережжя, де, на додачу до джерела, є чудове місце для намету. Якби не запланували йти далі – точно б зупинились тут на ночівлю. Краєвид неймовірний!

Від джерела поруч з акведуком стежка знову повела вниз – до невеличкого пляжу Kalamis. Мабуть, ця територія теж приватна – тут стоїть будинок, у якому живе привітний дядечко. Він нам люб’язно показав напрямок, у якому йшла Карійська стежка, бо ні на найближчих деревах, ні на камінні ми позначок не помітили. Поруч з будинком – великий сад з фруктовими деревами, який ідеально підійшов для перепочинку.

Подолавши ще один невеликий підйом, ми знову почали спускатись до моря. Далі більше кілометра йшли узбережжям, іноді по дрібній гальці, іноді перелазячи через велике каміння. І тут ми черговий раз зраділи, що, незважаючи на спекотність регіону, взяли в мандрівку кросівки. Колючки, гостре каміння, дрібна галька спонукали краще захищати ноги.

На пляжах дуже багато різноманітного сміття. В такі моменти можна зрозуміти, чому весь цивілізований світ бореться за чистоту водойм і відмову від пластику. Кількість бруду, пластикових каністр, пакетиків, і, навіть, пляжних лежаків, що валяються на берегах, шокує. Навіть віддалені і важкодоступні пляжі часом виглядають зовсім непривабливо. І стає гірко, що ми б мали потрапити заледве не в рекламу “Баунті”, а, насправді, з моря на берег нанесло стільки відходів, що хочеться якнайшвидше піти геть. Тому завжди подумайте двічі, перш ніж купити воду в пластиковій пляшці, чи взяти одноразовий пластиковий пакет для фруктів.

Після кам’янистої ділянки ми вийшли на піщаний пляж. До нього веде широка ґрунтова дорога, тож в сезон відпочиваючих тут, мабуть, багато. А на час нашої мандрівки на весь пляж сиділа одна компанія веселих турків, які побажали нам гарної дороги.

Пройшовши всього кілометр від пляжу, ми опинились на роздоріжжі. Автомобільна дорога праворуч вела прямо до Кнідосу, а стежка ліворуч – знову в гори. Оскільки була майже п’ята вечора, а наші запаси води не дозволяли залишатись на ночівлю будь-де, ми вирішили йти автомобільною дорогою і пробувати під’їхати машиною.

Перша ж машина, яку ми зупинили, довезла нас майже до Кнідосу – і ми потрапили в античне місто.

У звітах, які я читала, мандрівники вільно заходили на територію міста, блукали поміж руїн, досліджували все навколо. Та нас зустріла зовсім інша картина – сьогодні територія загороджена, вхід платний і відвідування лише до 17:00.

Начебто і добре, що нарешті починають дбати про такі місця, та це не входило в наші плани. Перш за все, бо ми планували ночувати на території міста, а тепер це заборонено. Охоронці запропонували ставати на ночівлю в паркінг-зоні, та затишним такий варіант аж ніяк не виглядав.

Отже, потрібно було підніматись в гори у пошуках іншого місця, та спершу ми мали подбати про питну воду. Маючи досвід із солоною водою в Palamutbuku, ми придбали в місцевому ресторанчику пляшку прохолодної води для чаю. А для інших потреб відфільтрували ту, що лилася з кранів у місцевому туалеті. І, як з’ясувалось пізніше, вода була абсолютно питною.

Біля входу до міста маркування маршруту не зустрічалось, тому ми звернулись за підказкою до охорони. Виявилось, стежка проходить через його самісінький центр. Нам пощастило – охоронець не просто підказав нам шлях, а ще й безкоштовно пропустив на територію, закривши за нами ворота, бо час відвідування пам’ятки уже пройшов.

Кнідос – найзахідніше місто півострова Датча. Далі від нього лише маяк Deveboynu, що перекладається як “верблюжа шия”. Цікаво, що саме він є межею, на якій зустрічаються два моря – з півдня Середземне, а з півночі Егейське. Відвідати маяк ми уже не встигли, зате фото вийшли чудовими. До речі, острови, які видніються на горизонті, належать Греції.

Приємно, що врешті це місце почали досліджувати та реконструювати. Адже вкрай рідко можна побачити історію двотисячолітної давності, що не просто не похована під землею, а й так добре збережена. Як потім пояснював нам Хашім, усе грецьке на острові не досліджували через непрості історичні відносини. А через релігійні мотиви те, що хоч віддалено нагадувало статую могли знищити. Тому, дехто з турків вважає, що перевезення мармурових левів, однієї із найзнаменитіших місцевих пам’яток, з Кнідоса у лондонський музей було вдалим рішенням.

Кнідос був заснований близько 700 р. до н.е. і швидко став відомим торговим центром. Древньогрецький скульптор Пракситель створив для міста першу в історії оголену скульптуру Афродіти Кнідської. Після цієї події місто стало ще знаменитішим. На жаль, на сьогодні монумент втрачено, а найвдаліша копія знаходиться в музеї Ватикану. Храм Афродіти, як і інші будівлі, вщент зруйнували землетруси. Саме вони, на додачу до вторгнення арабів, стали причиною того, що жителі покинули місто у 7 ст.

Незважаючи на древню історію та добру збереженість міста, розкопки та реконструкцію тут розпочали робити зовсім нещодавно. Власне, всього рік чи два тому цю територію обгородили та зробили платним вхід. До амфітеатру й зовсім не було можливості пройти – будівельники відновлювали мармурові сходинки. Тож нам залишалось досліджувати інші частини міста.

Це дуже дивне і незвичне відчуття – прогулюватись вуличками, які були збудовані більше двох тисяч років тому, бачити в ряд поскладані частини розбитої колони і уявляти, де б вона мала стояти. Іноді на мармурі можна було розгледіти навіть візерунки. Колись я лише мріяла попасти в те місце, де ведуться археологічні розкопки. А тут на схилах можна знайти тисячі черепків розбитих горщиків. Деякі з них лежать просто неба, деякі можна без зусиль викопати з-під землі. Всього за годину нам вдалось знайти безліч фрагментів горщиків, чаш, глечиків, їх ручки та денця. А на деяких навіть були збережені малюнки – рослинні, геометричні мотиви та людські обличчя.

Контрасту додає ставлення турків до цих решток. Вони спокійно ходять по черепках, вщент їх розламуючи, а сходи до однієї із господарських будівель вимурувані із шматків мармурових колон. Колись для мене було здивуванням бачити каміння з Раковецького замку, що на Дністрі, вмуроване в загорожі. Але цей півострів вміє здивувати ще більше.

На ночівлю ми зупинились на одній із терас вище міста. З одного боку – щоб не порушувати заборону і не ставати на території пам’ятки. З іншого – далеко йти не було змісту, адже вранці ми планували у Кнідосі набрати якомога більше води, оскільки ситуація з джерелами на північній частині півострова Датча була зовсім невідомою.

Вранці, після поповнення запасів води і ще двох годин розкопок, що додали в наші рюкзаки мінімум півкілограма черепків, ми таки вирушили.

Невеликий набір висоти і майже рівна стежка повела нас поміж скель. Швидко набравши темп, ми вийшли в долину північного Кнідоса. Виявилось, тут теж є багато залишків стін та фундаментів стародавніх будинків, а в самому центрі – чудово збережена будівля сферичної форми. Можливо, це саме та обсерваторія, яку колись збудував Евдокс – древньогрецький механік, математик та астроном, що вперше вирахував довжину обводу Землі по екватору та ввів у Греції календар на 365 діб.

В цьому місці ми вперше зустріли туристів з рюкзаками. Але з міськими, розрахованими на денну прогулянку. Один з мандрівників нам розповів, що вони йдуть у Кіндос, а починали свій маршрут зовсім поруч, від автомобільної дороги. І від нього ми дізнались, що, незважаючи на велику кількість руїн античних будинків, ні джерел, ні діючих криниць із водою тут немає.

Далі стежка проходила повз численні бухти та пляжі які, здавалось, ідеальні для відпочинку на кілька днів.

Та, на жаль, як і в долині північного Кнідоса, тут немає ані струмочка. Кілька приватних садиб, які нам зустрічались, пустували. Тому цю ділянку надійніше проходити із водою, набраною ще в Кнідосі.

Що нас постійно дивувало – це кількість труб для системи зрошення, які лежать обрізаними майже біля кожного саду з плодовими деревами. Їх тут кілометри!

Будучи вже тиждень у Туреччині ми помітили, що місцеве населення не надто охайне і часто смітить навіть поруч з місцем, де відпочиває. Зате наявність таких труб може бути сигналом, що поруч є закинуті сади із інжирними, фініковими або оливковими деревами. Виявилось, що для гастротуру фруктовими садами ми йшли зарано – на початку квітня дозрівають апельсини, лимони і мандарини, які ростуть переважно біля житлових будинків, і їх так просто не візьмеш. А для інжиру, який часто зустрічався нам стежкою, потрібно було ще два-три тижні.

Вже перетнувши півострів я пригадала, що у всіх описах мандрівники розказували про страшенні колючі зарості, через які можна пройти хіба що з мачете. А нам траплялись лише просторі очищені стежки. Пізніше Хашім розповів, що рік чи два тому стежку розчистили, і вона ще не встигла зарости. Тож, що більше подорожуючих нею йтимуть, то довше вона лишатиметься в доброму стані.

Перше джерело, яке ми зустріли, було в бухті Murdala. Вже вечоріло і ми  вирішили залишитись тут на ночівлю. За останні роки в Murdala виросло чимале котеджне містечко, яке, втім, ще не заселене. А викорчувані дерева на одному із схилів дали нам зрозуміти, що будівництво не припиняється. В той же час, пляжі залишаються вільними і на них можна кемпити.

Вранці ми зрозуміли, що наше місце під намет – просто ідеальне. Окрім того, що воно було затишним і рівним, чарарники добре захищали кемпінг від шаленого вітру, що здіймався з моря.

Маршрут шостого дня почався із стрімкого підйому і, звісно, колючок.

Уже після перевалу перепади висот стали не такими сильними, а ліс навколо нагадував джунглі. Часом дерева так тісно переплітали гілки над нашими головами, що здавалось, ніби ми йшли у тунелі. Іноді ж, на зміну турецьким джунглям приходили кам’янисті схили, а стежка проходила так, що один невірний крок – і я б останній раз скупалась в морі.

Дорогою зустрічались величезні оливкові сади. Часто мандрівники зупиняються тут на ночівлю, та нам хотілось пройти якомога більше. Тому ще вранці ми набрали води на дві доби і вирішили ставати там, де нас накриють сутінки. В результаті ночували на одному із найкрасивіших місць на стежці.

Ще й, на додачу, поруч з нашим наметом Антон знайшов свіжі овочі – помідор, огірок і цибулю. Після тижня без овочів я світилась від щастя так, що ліхтарики можна було не запалювати. Це була славна вечеря!

В перші кілометри наступного дня ми виявили ще кілька гарних місць для ночівлі. Поруч з одним із них була колонка з питною водою та щось схоже на тимчасовий прихисток. Напевно, з настанням літа в цих місцях живуть пастухи, бо кіз зустрічалось дуже багато. Спершу ми думали залишитись тут на день-другий, познімати огляди, покупатись в Егейському морі і просто трішки відпочити після тижня трекінгу. Та дзеленькіт десятків дзвоників на шиях у кіз не дозволив би працювати, а нахабність тварин могла б залишити нас без частини їжі і спорядження.

Оскільки звідси до порту міста Каракой йшла широка ґрунтова дорога, ми швидко пробігли ці 12 км і поїхали стопом в Ескі Датчу. В Хашіма забрали наше спорядження та їжу на наступний тиждень мандрівки і провели з ним чудовий вечір кави і розмов. А ночувати поїхали в Датчу, де зняли номер в готелі на узбережжі і залишились там на два дні, щоб вирішити різні робочі питання.

Наступна ділянка Карійської стежки, що йшла через перешийок півострова, починалась з міста Емеджік. Сюди ми теж доїхали автостопом.

Насправді, до Емеджіку можна було йти прямо з Датчі через міські пляжі. Та вранці падав дощ, а після нього йти по мокрому піску дев’ять кілометрів зовсім не хотілось. Тож ми почали маршрут одразу з гірської ділянки.

Через 2 кілометри виявилось, що ми давно йдемо не по маркованій стежці. Насправді, ця ділянка Карійської стежки промаркована посередньо. Позначки переважно маленького розміру, іноді частково стерті, іноді – непомітні серед дерев. Водночас, є безліч зручних для проходження стежок, що йдуть в одному напрямі. Згодом наша стежка перейшла в добру ґрунтову дорогу, хоч ні maps.me, ні osmand про це не знали.

Приємною несподіванкою стала кількість джерел і струмочків на півночі перешийку – їх тут багато. Можливо, частина пересихає з настанням літа, та все ж, немає необхідності нести з собою дводенний запас води, як це було кілька днів тому. Часто джерела проведені до стежок і виведені в кран, який, в свою чергу, вмурований в бетонний постамент. Вода хоч і видавалася питною, та, за рекомендацією Хашіма, ми фільтрували її.

Поруч з одним із таких постаментів ми планували спинитись на ночівлю. Та на годиннику була лише четверта дня, а наступне відмічене на карті джерело – всього за 12 км. А 12 км – це лише декілька годин неспішного ходу. А кілька годин неспішного ходу в кльовій компанії – що може бути краще?:)

Поки йшли ґрунтовою дорогою, зустріли ще кілька джерел, закинуті будинки, пасіку, величезні теплиці з помідорами і чудове лимонне дерево. Останні два кілометри проходили через ліси, які нагадали Карпати.

За 230 метрів до джерела вперлись в паркан, з-за якого на нас дивився пес. А табличка поруч сповіщала, що він завжди не в настрої. Звісно, перевіряти цю інформацію не наважились, бо з важкими рюкзаками швидко бігати ми б не змогли. Тому чемно пішли шукати витоки струмку, що виднівся за загорожею. Через пару сотень метрів почули невелике джерело, що виднілось під інжирним деревом. А через годину розчищання витоку від каміння і коріння змогли набрати води і лишити після себе гарно облаштований водозабір.

Гарних варіантів для намету на пляжі було вдосталь, і поміж сосен, і на відкритій місцевості. Ми знайшли дві сосни біля самої води, ідеальні для навіски гамака, і поруч розбили табір. Почистили околиці від сміття, розтягнули наш лаунж-гамак, розклали речі і, на додачу, виявили на пляжі два цілком живих лежаки.

Вранці ми ще раз переконались, що краще розставляти все засвітла – наш намет став цієї ночі домом не лише для нас, а й для сотні мурах. Тож, цю фортецю ми перевели в розряд складу для речей, а для себе розставили поруч ще одне житло.

Замість запланованих двох днів, ми провели на цій стоянці на добу більше. Адже якість мобільного зв’язку дозволяла працювати лежачи в гамаку.

Вранці ходили по воду, вдень знімали огляди, переконувались що телефони Xiaomi не створені для доброго запису звуку, готували, прали речі, купались, тікали від рою бджіл, спостерігали за сотнями крихітних медуз, а ввечері, з горням запашної кави в руках, милувались вогнями міст на протилежному березі затоки.

На тринадцятий день нашого перебування в Туреччині, ми мали повернутись в Мармаріс. А звідти на наступний день – в аеропорт Даламану.

Для цього нам таки довелось зустрітись із собакою за парканом, адже іншої дороги не було. Виявилось, він не був налаштований хапати нас зубами, а своє невдоволення прибульцями висловлював гучним гавкітом. Тому ми без втрат пройшли через приватну територію і знов опинились на стежці. Щоправда, для цього потрібно було вручну відкриті великі розсувні ворота, заіржавілі механізми яких добряче тому протистояли.

За кілька сотень метрів, на наступному пляжі, ми зійшли з маркованої стежки, яка бігла далі узбережжям і грунтовкою вирушили до шосе.

П’ятнадцять-двадцять хвилин автостопу, і нам спинився полісмен, який із задоволенням підвіз нас до Мармарісу.

Вже на автостанції ми уточнили у водіїв розклад автобусів до аеропорту і добре зробили, бо інформація на сайті та час відправлення різнились на п’ятнадцять хвилин. До того ж, вартість проїзду зросла. І тих грошей, які ми відкладали у місцевій валюті, нам зранку не вистачило б. Тож, знаючи це, вдалось з вечора підготувати потрібну суму і розрахувати витрати так, щоб навіть ліри додому не везти.

Вранці, вже традиційно, Антон заховав газовий балон на станції, щоб його міг використати хтось із читачів у своїй мандрівці Карійською стежкою. І ми рушили в Даламан.

Сідаючи на літак додому, мене завжди переповнюють суперечливі почуття. З однієї сторони радію, що скоро повернусь у знайоме місто, до рідних та друзів. А з іншої – стає сумно покидати місця, які стали такими близькими. Та подорожі – це завжди новий досвід, збагачення і розвиток. Це розуміння, що навколо безліч добрих, приємних, щирих людей, які готові допомагати, навіть не знаючи твого імені. Це віра в себе та інших. І незважаючи на те, де ми народились, як нас звати і чим ми займаємось щодня – подорожі змінюють кожного на краще.

Карта маршруту (скорочена)

PDF путівник і GPS-трек

Для вас ми підготували детальний путівник на 23 сторінки для організації мандрівки, де є інформація про:

  • оптимальний маршрут;
  • рекомендації по місцевому транспорту;
  • рекомендації по одягу і спорядженню;
  • корисні поради для мандрівки;
  • трек маршруту з усіма точками (джерела, стоянки, газ) і повна Google-карта;
  • 4 додаткових маршрути тривалістю 5, 6, 7 та 8 днів (гарно комбіновані частини загального маршруту);
  • запал до пригод і море позитивних емоцій, з якими ми складали путівник.

Вартість путівника 299 грн. Це мізерні кошти в порівнянні з бюджетом мандрівки, водночас, інформація з путівника значно спростить і прискорить для вас підготовку до подорожі. А передані нам кошти будуть залучені до розвитку проекту.

Для прикладу, скріншоти двох перших сторінок путівника:

 

Щоб придбати путівник і трек, напишіть нам на пошту propohody[собачка]gmail.com і ми швидко все організуємо. Зі всіма питаннями сміливо звертайтесь до нас в коментарях!

 

  • Olexy Kuzenko

    Дуже цікаво! Два питання. Ви тягнули два намети з собою на двох??? Який саме сяомі не сподобався по звуку?

    • Привіт! Так, один намет лишали в Хашіма. Про модель телефону краще Христина скаже, бо я не знаю, яка в неї 🙂

      • Olexy Kuzenko

        чекаю на комент від Христини. Якщо викинути все те спорядження, що ви брали на тест, вмістилися б в ручну поклажу?

  • Artur

    Висловлю дуже суб’єктивну думку. Маршрут поганий, нудний і освітлений вами з укриттям фактів. Або зменшенням їх. Два рази вилітав до Датчi (Бодрум, а НЕ ДАЛАМАН) і пройшов весь шлях. Так само мій рюкзак бачив і два відрізки Лікійської – Західну і Східну. Можливо я не побачив або зовсім немає даних, що стежка йде близько 50км асфальту, а Кнідос закритий для ночівель з початку 2016 і вхід 10 лір. Єдине, що збігається – відсутність води і палюче сонце. Висоти не більше 500м по узбережжю, хоча сам півострів цікавий в глибині. Дууууже

    Прошу вас, пишіть правду в путівнику, провівши порівняння. Якби я, приїхав на Карійського стежку без Лікійської, НІКОЛИ Би не повернувся до Туреччини.

    Вибачте за правду.Cпочатку по інший Туреччини, вражаючiй і лише потім рекомендуйте іншим Карийский шлях.
    Дякую за терпіння і справедливість

    • Артуре, привіт! Я щойно дістався комп’ютера, щоб відповісти на коментарі:) В тебе в тексті було добре зауваження стосовно максимальної висоти походу. Вона дійсно невелика, близько 500 метрів над рівнем моря.
      Щодо 50 км асфальту – ми проклали маршрут так, щоб асфальту майже не було. Можливо 2 км набереться. Найнудніші частинки півострова Датча в маршрут не включали, залишили найцікавіше.
      І звісно, ми не про всю Карійську стежку говоримо, а лише про частину маршруту на півострові Датча. Інші ми не ходили, можливо вони доволі асфальтовані і нудні.
      Щодо Кнідоса, наша думка – кльово, що його таки почали реставрувати. Така пам’ятка без нагляду – не добре. Ночували на терасах одразу вище Кнідоса. Недолік – до моря спускатись хвилин 10. Перевага – бомбезні краєвиди.
      Дуже дякую за коментар і за думку. Насправді, чим більше незалежних думок – тим краще.

  • Ще один гарний опис Карійської стежки, півострів Датча: https://goo.gl/CE7UM6

  • Roman Klyuchnyk

    А чи буде інформація по Кіпру? Збираюсь у вересні туди. Дякую.

    • Романе, можемо скинути чорновий трек і так на питання відповісти. Путівник не готуємо.